Голодомор надовго закарбував в пам'яті українського народу. ще й досі люди згадують цей страшний час з неповторним смутком і тривогою.Вся моя родина, під час голодомору1933р., знаходилась в різному селі михайлівка, де проживає і зараз. всі зосталися живі, завдяки наполегливій праці і економії. за їхніми спогадами, збіжжя і харчі в основному дорослі збирали за допомогою дітей. На той час як дорослі, так і малі були дуже слабкими, худоба теж була слабкою. як згадує моя бабуся! коли їй було 6 років, а в сім'ї їх було четверо дітей, вона найменша, їх брали на поле орати біля волів, за маленький кусочок хліба. коли віл падав від втоми, його не можна булочим підняти:ні лозиною, ні криком.Покивін не відпочине, то не вставав.Тоді,згадує вона:«Ми сідали і намагалися розмовляти про щось приємне, лиш би не про страву. але в кінці кінців розмова зводилась до цього, бо ми були дуже голодні і слабкі. нам дуже хотілосьїсти».Ще вона згадує, що люди вмирали на ходу. був один випадок в цьому селі. Одна, вже літня жінка, полізла в погриб, мабуть, у неї там ще щось залишилось, але не змогла вилізти, бо була дуже слабка. так там і померла. В родині вдалося вижити лише, дякуючи економності харчів, і великим старанням батьків дідуся. В сім'ї дідуся все було напрямлене на виживання. як згадує дідусь, в їхній сім'ї все видавалось по нормі, але ця норма була дуже малою. Кожну картоплину, кожен бурячок було пораховано. Навіть гарбузове насіння ділилосьпо10.їлибур'ян, калачики, стирчаки (зелений очерет), рогозу, кропиву, молоді стебла будяків свиріпи, молоде листя вишні і липи. Тобто, доводилосьхарчуватись всім, що можна вживати в їжу. В основному, харчувались лободою, як зеленою, так і сушеною. Лободу сушили, потім м'яли на полову. Аз полови i тертого буряка пекли коржі і їли. Дуже багато харчувались корою з молодих фруктових дерев.Колидіждались нового врожаю, то в нашій родині, на відміну від багатьох інших, батьки видавали все їстівне спочатку по малій дозі, а потім, з часом, її збільшували, але дуже повільно, щоб не було великого перевантаження на шлунок, бо люди перенесли голод.Ав тих сім'ях, де так не робили, помирали дорослі і діти. ось так і вдалось вижити родині мого дідуся, але це було дуже тяжко. дідусь говорить, що згадувати голодомор - надзвичайно важко.В ЙОГО СЕРЦІ ЩЕ Й ДОСІ Є РАНА І ЇЇ НЕ ЗАГОЇТИ.В сім'ї нічогоне залишилось з документів. люди в селі ще й досі згадують, що на МихайлівціЄмогили, в яких похованопо 10 - 15чоловік.Влюдей не було сили ховати кожногоокремо. Деяких ховали ще живими, воно просилися, говорили що, можливо, ще будуть жити, а та людина, що ховала відповідала, що за кількість похованихїй дадуть хліб, а вдома голодні діти, які постійно просять їсти. Я не уявляю, як можна було вижити, вирватисьз тогострашногожиття.Мене це дуже вразило. зараз, після довгих років голодомору, люди згадують його з дуже великим смутком. їм тяжко згадувати все це, бо вони втратили майже все: рідних, односельців, майно.

_____________________________________________________________________________

 Спочатку хочу розповісти про родину зі Сліпорід- Іванівки. Ця бабуся,що розповіла історію про свою рідню,з 1918 року народження. Із чотирьох дітей вона була наймолодша. Сім'я мала корову,тому хоч якась поміч,а все ж була. В той час саме утворювалися колгоспи і все своє майно,худобу(особливо коней) віддавали в ці господарствам самі йшли туди ж працювати,якщо виповнилося 16 років. Як розповіла мені очевидиця того часу,її старша сестра працювала тоді в Марянівському радгоспі,працювали на буряках. А молодша сестра Дуня ,хоч і не досягла 16 років,а все ж допомагала. Після праці їм видавали,так звані,пайки,щоб нагодувати робітників. Але їжею,як мені розповідає бабуся,це не можна було назвати. В основному це був,так званий,суп або каша і малесенький шматочок хліба. Але ж і хліб на хліб не був схожий.Ще харчі на той час діставали з базару,який знаходився в місті Пирятин. І ось ця родина,про зараз іде розповідь,молочні продукти від своєї корови везли на базар. Там вони свій товар обмінювали на хліб,чи склянку пшона,на борошно,чи ще щось. Ціни,як я зрозуміла,були високими. А взагалі,харчувалися чим могли:лободою,з якої варили «борщ»;гречаною половою,від якої відкривалися рани;звичайною половою,з якої робили полов 'яники; сушили траву,а потім її товкли і щось пекли. Ось якою була їжа.Старший брат,як розповідає бабуся Дуня,добровільно пішов у армію. Решта троє дітей ходили до школи. Там вони вивчали математику,хімію,фізику,навіть німецьку мову та інші предмети. Ще на той час були лікнепи - школи для неграмотних. Там навчали читати і ,як мені сказала співрозмовниця,рахувати гроші.-Вийдемо на вулицю,сядемо під школою,а сонечко так гріє і світить. А у нас ноги такі пухлі і вода з них тече,тож ми їх сонечком лічили,- розповідала мені крізь сльози бабуся Дуня.Слухаючи історію тодішнього часу,я просто не могла уявити собі весь той жах. Невже людина може таке перенести?У 1929 році почали розкуркулювати «кулаків» і виселяти в будки,а поті зовсім посилали у заслання. Будки- це землянки,що знаходилися за селом. Я дізналася з розповідей бабусь,що у куркулів забирали повністю все,а ось простим селянам дозволяли залишати корову,деяке хазяйство,землю. Але на все це накладалися великі налоги.Родина бабусі Дуні вижила вся. Можливо завдяки корові,яку вони тримали,а можливо завдяки великому прагненню до життя.Інша родина,про яку мені розповіла бабуся Настя,на той час жила в селі Михайлівка. їх було четверо :матір,батько,бабуся Настя(дочка) і її брат. Харчувалися чим прийдеться,але і в них була коровадому молочні продукти їх виручали. Також вони возили товар на Пирятинський базар для обміну. Але на базарі треба було бути дуже пильним,бо дуже часто діти крали товари з прилавка,чи,навіть ,з рук.Харчувалися вони листям,половою,обчищеними буряками(лушпиння давали худобі),чищеною картоплею(лушпиння висаджували на городі). Придбані на базарі крупи чи зерно мололи у ступах,або жорнах,а потім з цього щось випікали. Доречі,у печі топили тоді соломою,яку видавали в колгоспі за трудодні. Сам трудодень оцінювався у 8 копійок,але грошей селяни не бачили.На той час в селі були заготоваші,в які люди носили продукти. За це їм видавали квитанції,що затверджували відробіток тієї чи іншої продукції.Крім аналогів селяни ще платили високі облігації,на яких була вказана сума обов'язкової сплати. Деяких селян примушували підписувати ці папери силою.У 1929 році у Михайлівці,як розповідає бабуся Настя,почали розкуркулювати «кулаків». А її матір працювала у куркуля,там вийшла і заміж. Тобто відносини між куркулями і селянами були непогані.Коли куркулів висилали на Соловки,то в їхні маєтки селилися комуністи,що ставали власниками цих будинків.Родина бабусі Насті теж вижила. Допомогла корова,земля,площею 54 сотки,яку вони обробляли,ну і звичайно віра в краще майбутнє.Що мене здивувало з розповідей обох бабусь, так це те,що селяни на той час навіть не задумувалися над причиною тодішнього голодомору. І лише через деякий час почали ходити слухи,що в усьому винен Сталін.Особисто на мене ці дві історії дуже вплинули. Слухаючи цих бабусь,я захоплювалася їхньою силою. Мене охоплював жаль,навіть страх. І ще одне почуття зародилося в мені після почутого - ненависть до винуватця геноциду. Хіба можливо жити спокійно,коли на твоїх руках сліди смерті мільйонів людей. Такі знущання,репресії могла дозволити собі лише бездушна людина. Я впевнена,цю людину проклинатимуть ще багато віків.

____________________________________________________________________________

 Голод розпочався більше ніж 70 років тому, але залишились люди, які пам'ятають ті страшні дні. Звичайно вони не можуть згадати ті роки без сліз на очах. Нам варто їх послухатиКурочка Галина Семенівна, 1926 року народження - є свідком голоду. Хоча її було тоді лише б років, та ті події вона добре запамятала.В той період не можна було відкрито говорити,що на селі голод. Тому люди розмовляли про це лише вдома , серед сім'ї.Дехто вважав,що Сталін нічого не знає про голод на Україні і йому не доповідають.Вцьому звинувачували керівництво УРСР,яке й забирало в селян все до крихти.В сім'ї Галини Семенівни не знали достовірно хто чи що Було причиною голоду, але Було припущення  що він був штучнй, створений з метою винищення українського народу.Сім'я в той період проживала в селі Сліпорід-Іванівка .Жінка пам"ятає, що по селу їздили продзагони, заходили в хати і забирали збіжжя та харчі.Заходили й до їх в дім.Вона в цей час ховалась на печі. Сім'я мала корову. З молока мама робила „ряжанку ".Рвала лободу і змішувала з ^ молоком. Потім з цього робили млинці.Харчувались також  калачиками та гречаною половою.Вдома була  кукурудза,  тому її їли також.Допомагало й те,що батько всі речі,які були в скрині, возив в Білорусію та міняв на харчі та хліб.  Звичайно найстрашніше згадувати смерть близьких та рідних. З родини в Галини Семенівни померла бабуся. Можливо навіть через те,що була вже стара.Свідок говорить: "Я не ходила на кладовище й нікого, крім  бабусі ми там не ховали, боязно було навіть близько  підходити .Але знаю,що там людей навіть клали по декілька ^ чоловік В одну труну," Назавжди в пам'яті залишиться картина.коли женучи  додому корову з пасовиська,проходячи межу,побачила в бур'яні сусіда, дядька Якова ,який лежав на землі мертвий , й ніби зупинив на дівчинці свій застиглий погляд. Жінка згадує двох маленьких діток, які вже  вмираючи, забрели в поле,й вже більше ніколи не приходили  додому. Галина Семенівна говорить:''Пам'ятаю, як одного дня до нас в хату зайшла незнайома жінка,яка просила,щоб  ми їй віддали своє кошеня з кішкою. Вона хотіла їх з'їсти. Мам а її прогнала геть. А в сусідів односельці викрали корову,завели в бур"ян, зарізали і з'їли." Вижила сім'я через те ,що складалась лише з трьох чоловік. Звичайно завдяки корові ,яка щодня  „давала" молоко. За рахунок харчів,які виміняли за речі. Не збереглося ні фотокарток,ні газет того періоду. Адже- під  час голоду мало хто про таке думав. Накожну людину голодвплинув, змінив її світогляд, дитину примусив подорослішати. Галин Семенівна запам'ятала його на все життя.І зараз вона відноситься з пошаною до кожної крихти хліба.В пам'ті залишились образи померлих під час голоду людей,В період голоду кожен виживав як міг. Олена Григорівна Литвиненко ,1930 року народження, згадує:"Хоч і була мала,але пам'ятаю,як брата Петра,вже пухлого,батько забрав на роботу в колгосп, бо там за це давали І00' грамів хліба. Брат ганяв коней.а батько був боигадиром.Сім'я була велика- 15 чоловік-але ніхто не помер, бо майже всі пішли працювати в колгосп."Інші -свідки пам'ятають, що забравши все зерно, продзагони висипали його в річку Удай. Потім люди стрибали в воду, щоб дістати хоча б жменю.Наведені факти,свідчать самі за себе : це був страшний рік дна кожного.З цьому виннекерівництво СРСР,яке створило штучний голод Всі 0чевидці,ког я запитувала про голод,говорили одну фразу : „ Страшніше голоду нема нічого_____________________________________________________________________________

Одним із найстрашніших і найжорстокіших злочинів сталінізму проти українського народу був організований ним голод 1932-1933р.р. Створений у 1932 р. голод називався штучним. Хоч врожай 1932 р. був нижчий лише на 12 % середнього врожаю 1926-1930 р.р. і міг би забезпечити населення  мінімумом продовольства.Голод 1933 р. називають іще геноцидом.Але під любою назвою ми розуміємо про що йдеться.Хоч голодомор „вбив" численну кількість українського населення , залишились очевидці, люди, що самі пережили цей голод, які можуть розповісти про страшний період людського геноциду.Серед них є і моя бабуся, яка разом зі своєю сім'єю пізнали весь жах голодомору.Карабут Наталія Михайлівна , тобто моя бабуся, про голод 33 розповідає так:-Найстрашніший голод почався в 1933 р., від нього люди пухли з голоду і падали мертвими прямо на дорозі, на вулицях.Не минуло це і нашу сім'ю.Ми мали 6 осіб в сім'ї: тато,мама , і нас , дітей -четверо, два бра та, сестра і я. Один тато працював в колгоспі , а мама залишалась вдома , по господарсгву.Заробітки в колгоспі були мізерні, але для працюючих варили суп чи борщ і давали по 200 г хліба для робочо го. Цей хліб тато приносив додому , щоб хоч трішки підтримати наші життя.Держава отримала можливість безконтрольно експлуатувати се лян. Розпоряджатися прибутками їх праці.На нашій вулиці багато людей пухли з голоду і мерли. Не минуло і нас, правда наша сім'я вижила.З міськради була виділена спеціальна бригада активістів. Ходи ли по всіх дворах. Шукали зі щупами зерно в хлівах і де тільки на думали, але в нас не знайшли нічого. Шукали переважно за  доносом .Виказували сусіди зі злоби і з більшовицького переконання в необхідності колективізації та розкуркулення.Про прихід комунарів по зерно нас попередили. Наш батько вночі викопав яму на городі, спустив у неї скриню , насипав зерна , закрив, заволочив і на цій ділянці посіяв жито. Приходив голова міськради, з двома такими ж як він, виконавцями , але нічого не знайшли.У декого з людей забирали коней, але у колгоспі не було чим їх годувати , через що майже вся худоба мерла. Але люди з мертвих коней мали деяку поживу, собаки розривали решту.Наша сім'я була не з бідних , навіть заможна . Але майже все у нас забрали. Все золото, що залишилось, мама забрала і повезла в Брянськ , в заміну на мішок буханок хліба .За шкільною садибою в яму скидали дохлих коней, худобу , а потім і померлих людей. Тоді ховали будь -де, тому що не було кому копати ями . Людей ховали і на кладовищі і на городах ,, загортали в будь - які ями , рови .Діти ходили до школи, їх , в тому числі й мене виховували в дусі атеїзму , переконували , що всі церковнослужителі - брехуни. В школі хліба не давали , але варили галушки , ми за ними стояли в черзі.Багато було бідних, тому ми ходили в школу босими.Успішність була різною , а деякі учні , навіть , по кілька разів залишалися в тому самому класі.Запитуючи в очевидців про голодомор, я детальніше дізналася про „ курс виживання „ у 1932 1933рр. Мені розповіли, що людям давали хліб , але його не можна було назвати повноцінною їжею. Тісто на такий хліб замішували з тирси, муки, яку давали поросятам, якогось бур'яну і, можна навіть так сказати , чайної ложки звичайної муки та, звичайно, води. Але люди не відмовлялися, бо прагнення жити було надзвичайно великим , ніхто з людей не хотів , помирати.Люди також їли бур'ян, траву, коріння, а серед них була і лобода, якою люди отруювалися і помирали прямо на вулицях.Але траплялися випадки, коли люди їли самих себе, а також котів та собак - це було просто жахливо.З почутого я зробила висновок і уявила собі наскільки жорстоким був „курс виживання" в період з 1932-1933рр.Голодомор 1933 року став однією з найстрашніших подій в історії нашої держави.Я надіюся , що на моє покоління та на всі майбутні не чекає подібна подія.Свідчення про ті страшні події 1932-1933рр. я дізналася від очевидців - односельчан , а саме: Карабут Наталі! Михайлівни, Гребельник Анастасії Василівни, Карабут Марії Павлівни.

_____________________________________________________________________________